Виїхати чи залишитися з дітьми під час війни: як вирішити

Питання "виїхати чи залишитися?" часто звучить так, ніби десь існує єдина правильна відповідь. Але під час війни та в умовах невизначеності неможливо ухвалити рішення, яке гарантовано позбавить тривоги. Ми не знаємо, що станеться за місяць, чи вдасться адаптуватися за кордоном і коли з'явиться нагода повернутися додому.

Про те, як ухвалювати рішення в стані хронічного стресу, для проєкту Wave РБК-Україна розповіла кризова психологиня, психотерапевтка й засновниця психологічного центру "Clinic of Happiness" у Варшаві Юлія Носенко. На її думку, завдання людини — не вгадати майбутнє, а знайти достатньо безпечний і посильний варіант на сьогодні, спираючись на реальні обставини, власні ресурси та стан здоров'я.

Фахівчиня підкреслює: вимушена еміграція може стати тяжким травматичним досвідом. Людина втрачає не лише дім, а й звичні маршрути, щоденні ритуали, близьке оточення, мову, зрозумілі правила і професійні зв'язки. У новій країні доводиться заново розбиратися з документами, житлом, роботою, школою для дітей і медициною — іноді без знання мови та без знайомих поруч.

Чому цей вибір такий складний

«До цього часто додається відповідальність за дітей, літніх батьків чи інших близьких. Всередині з'являються запитання: "А якщо в мене не вийде?", "А якщо ми не адаптуємось?". А коли рідні залишаються в Україні, людина може переживати ще й розлуку, відчувати безсилля та провину за те, що сама перебуває в безпеці», — пояснює психологиня.

Коли нервова система довго живе в небезпеці, психіка починає триматися за будь-яку передбачуваність. Навіть місце, де вже давно некомфортно й небезпечно, може здаватися надійнішим за невідомість. В Україні хоча б зрозуміло, де укриття, до кого звернутися, як дістатися на роботу і що робити після сирени. За кордоном доведеться вибудовувати майже кожну частинку життя заново.

«Я часто чула від клієнтів: "Я вже звик до війни та обстрілів". Людина справді може навчитися виконувати потрібні дії й реагувати не так гостро. Однак тривалий стрес продовжує впливати на сон, тіло, концентрацію, настрій і здатність ухвалювати рішення. Зовнішній спокій ще не означає внутрішнього відчуття безпеки», — застерігає Юлія Носенко.

Різко поїхати чи роками чекати

У цьому виборі, за словами фахівчині, є дві крайнощі. В одному випадку людина роками чекає слушного моменту та абсолютної впевненості — «тут хоча б усе знайоме, а там повна невідомість». В іншому — рішення виникає миттєво після події, яку неможливо витримати: вибуху поруч із домом, влучання в сусідній будинок, загрози дітям чи близьким. Такий швидкий виїзд може бути способом урятувати життя — паніка в реальній небезпеці не робить рішення хибним.

Психологиня наголошує: сам переїзд не завершує цей процес. «Виїхати фізично і відчути себе в безпеці психологічно — це різні етапи. Попереду пошук житла й роботи, легалізація, мова, самотність і створення нового кола спілкування. Людина вже може бути в безпечнішому місці, а її нервова система ще довго живе так, ніби небезпека поруч».

Як відділити факти від катастрофічних сценаріїв

Мозок у стані стресу схильний домальовувати найгірші варіанти й переживати можливу подію так, ніби вона вже сталася. Думка «щось може статися» перетворюється на впевненість «це обов'язково станеться». Розділити факти та ймовірності допомагають конкретні запитання: що відбувається просто зараз? Які факти підтверджують мою думку? Які ще варіанти можливі? На що я можу вплинути?

Юлія Носенко радить проговорити з собою десять ключових запитань: де зараз об'єктивно безпечніше; якими ресурсами я володію; який варіант витримають моє тіло і психіка; що я втрачу і що отримаю; що залежить від мене; як це рішення впливає на здоров'я; що для мене важливо; які цінності підтримує кожен варіант; що я відчуваю і як хотіла б почуватися; чиє життя я намагаюся прожити.

Що робити, якщо сім'я не може домовитися

Рішення про виїзд нерідко тягне за собою важкі сімейні конфлікти: один із партнерів хоче вивезти дітей, інший не готовий покинути дім, роботу чи батьків. У практиці психологині траплялися стосунки, які не витримали цих суперечок. Вона радить починати з чесного розмови про страхи, потреби, обов'язки та цінності кожного.

«Договоритися вдається не завжди. Тоді людині доводиться шукати рішення, в якому вона не відмовляється від себе і зважає на тих, за кого справді відповідає. Мені близький принцип "кисневої маски в літаку": спершу подбати про власну здатність дихати, щоб мати сили допомагати іншим», — каже Юлія Носенко.

Вона додає: рішення не обов'язково має бути остаточним. Можна сказати собі: «Я їду на три місяці, а потім знову оцінюю ситуацію», визначивши критерії — безпеку, самопочуття, житло, роботу, стан дітей. «Хтось після спроби залишається, хтось повертається. Зміна рішення не означає поразку».

Фахівчиня закликає в цей період не соромитися просити про допомогу. Психолог, не залучений у сімейний конфлікт, може допомогти відділити власне бажання від тиску, провини та паніки — але остаточний вибір усе одно залишається за самою людиною. Найважливіше, за її словами, — залишатися в контакті з собою і пам'ятати, що сьогоднішній вибір — не вирок на все життя.

Раніше портал Знай повідомляв, 55% дітей живуть зі страхом за тата на фронті: психологиня пояснила, як говорити про розлуку.